Ми часто приходимо до храму із твердим наміром помолитися. Я не написала „завжди", пам'ятаючи думки кількох священнослужителів, які із жалем визнають, що багатьох до Церкви притягує не віра, а вірогідність підняти свій авторитет. Також треба вказати на широке розуміння способу молитви, аби не ставити на тому, хто не складав рук на „Отче наш", тавро фарисея. Адже, потреба помолитися може означати потребу заспокоїтися, умиротворитися, більше того – роздумати, поставити запитання, розшукати відповіді...... найдосконаліший варіант – втілити потребу просто бути... Дуже автентично, так, як тільки тій людині властиво, перебувати у присутності Благодаті.
І ось тут виникає мій неспокій, адресований читачеві: чому НАСТІЛЬКИ важко втриматися у молитовному стані під час Літургії? Пригадую пораду одного протестантського богослова: хочете знати, що являє собою ваша молитва, проаналізуйте, про що ви думаєте, коли молитеся, адже „де скарб твій, там буде серце твоє". Я спробувала, і, зізнаюся, порум'яніла. Ніяково виявляти, що ти така навантажена сірою буденністю... От про що тільки не передумаєш за півтори години перебування на Літургії: чи хочеться спати, чи ні, як провести цей день, чому вчорашній був „нефортовий" і, чи вартує сьогодні ще перебувати під його впливом... Де в той час моє серце, стає зрозуміло, залишається з'ясувати, що з тим робити?
Час від часу можна стрепенутися, нагадавши собі, що ти прийшов/ла, щоб взяти участь в Таїнстві. Зі свого досвіду знаю, що це буває на проповіді, херувимській пісні, Євхаристії, благословенні. Однак втрачено значну частину Зустрічі, а кожен, мабуть, знає, що неуважний співрозмовник щонайменше псує побачення. Однак не хочу сказати, що Богові від моєї неуважності зійшов нанівець недільний ранок. Втратила лише я, адже те, що заклали в Літургії Святі Отці, ввібрало усе необхідне для мого спасіння.
Від подруги знаю роздуми одного священика про те, як багато дріб'язкових речей замінюють нам розуміння Літургійного покликання. Свічку поставити, ікон доторкнутися, під Євангелію клякнути, на всі кути перехреститися – це лише зовнішні прояви того, куди спрямоване наше серце. Внутрішні, про які я частково згадувала, значно важчі, бо позбавляють нас не просто зосередженості, а теплоти Духа (про яку я вичитала в Отців Церкви, і, яку для себе розумію, як здатність розчуленого серця краще сприймати те, що відбувається у торжественну небуденну мить). Врешті, із роздумів священнослужителя, виглядає як можна тим втратам зарадити: сприймати Літургію як найважливішу в житті Зустріч, де нема часу і простору, обставин та вимог, правил та необхідностей. Є тільки людина і Христос, і нікому та нічому непідвладна їхня містична Зустріч!
P.S. Коли молода самарянка йшла до криниці за водою, вона ще не знала, Кого там зустріне. Доти в її житті були зовсім інші побачення. Однак тоді була дарована не така Зустріч, а чиста, сповнена мудрості, таємничості і, напевно, любові. До Церкви як до криниці з Живою водою, приходимо і ми, інколи поспішні, заклопотані і сірі. Тільки розмовляємо не завжди з Тим, хто є її Господарем, а зі своїми нав'язливими проблемами. Мабуть, зустріч дана тому, хто її по справжньому потребує...
Юлія Роїк
http://dyvensvit.org/blogy/164-blog-juliji-rojik/427-koly-dumky-poplutaly-molytvy
