Якось раз до моїх рук потрапило цікаве друковане видання під насторожуючою назвою «Сліпа наречена». Як на мене, книжка, що складається із 56 ст., досить цікава, змістовна у своїй суті, та й легко читається. Обкладинка принадна, символічна. Між іншим, прочитав я її трішки більше ніж за пів години. Автор невідомий. Передмова Галини Хортик. Книга вийшла друком у Тернополі в 2007 році. Кошти від її продажу, як зазначено на початку, буде перераховано потребуючим, якими опікується Братство Милосердя Тернопільської Вищої Духовної семінарії. Зазначена книжка відповідає нам саме та такі важливі питання земної дійсності:
Чи може творити добро недавній великий грішник?
Чи можна кохати і жити поряд з людиною, яка заподіяла тобі непоправне зло?
Чи можна викинути образу з серця на того, хто зробив тебе калікою на все життя?
Це своєрідне життєве оповідання - історія кохання колишнього в'язня (зека) Олега та потерпілої дівчини Тетяни, над котрою він разом зі своїми «друзями» сексуально познущався і особисто її осліпив: як вів сам признався, у нього не було жодного порядного товариша, лишень алкоголіки, наркомани, злодії, відповідні дівчата... Одного разу після гульбища в лісосмузі вони й знеславили її, хоч дівчина пручалася. З горя-наруги бідолашна скрикнула з останніх сил, проклявши, що всіх їх за це посадить, тому що запам'ятала обличчя. Знайде навіть під землею. Олегу після тих сміливих слів дівчини здалося, що в нього ввійшов біс. Він витягнув з кишені бритву, підійшов до неї та сказав упору, що тепер та більше вже нікого не впізнає. Провів їй бритвою по очах і лиці. Сімнадцятирічна Тетяна (так вона звалася) голосно скрикнула, полилась кров, притихла краса, осліпла назавжди... А він спокійно пішов собі геть.
Мчали роки. Сумління то спало, то прокидалося. Познайомився якось Олег у потязі «Київ-Одеса» з богобоязливим Віктором. Йому і відкрив усе те скоєне, ті страшні таємниці. Віктор дізнався, що він сидів у зоні за різні злочини аж чотири рази. Загалом одинадцять страшних років життя... Називав себе Олег звіром, бо уникав Бога, не уникаючи гріховного зла.
Виявивши Вікторові, мов на сповіді, всю правду, палко з ним помолившись, починав вірити у Всевишнього, Його милість, всещедрість тощо. Почалися пошуки тієї скривдженої дівчини. Зараз, як ніколи, Олег хотів її знайти, побачити, адже... Бажав спричинитися до лікування та посприяти в тому, щоб вона отримала донорські очі, коли їх немає. Навіть згодився віддати в пожертві свої єдині, неповторні...
Він через певний час її все-таки відшукав. Зустрів на лавочці в темних окулярах... Поруч була тонка паличка... Молоденька, скромно одягнена. Пишні каштанові коси вкривали плечі. Добре приглянувшись, помітив на милому лиці дівчини шрам, дугоподібну лінію від лівого ока до вуха... Промайнув у пам'яті той злощасний вечір, пустир, зринув болісний крик юнки із кровавим обличчям. Дівчина була сліпа. Олег гірко заридав...
Сталося так, що він з нею розговорився, познайомився і... закохався. Таня думала, що чоловік одружений, адже мав тоді 32. Мовив їй боязко, що не мав часу на одруження, бо вчився протягом одинадцяти років. Та це було зовсім не так.
Коли зайшла мова про Бога (а Олег сказав дівчині, що вірить!), то вона наповнилася гнівом, мовляв, чому з нею це трапилося, адже не є гіршою від інших, не була «останньою»?.. І вчилась добре, і мріяла опанувати професію лікаря... Дивувалася, як може після того всього існувати ще Бог... Тема не вдалася. Сліпа дівчина заливалася сльозами. Олег не знав, що в цій ситуації має чинити...
Вони тривало спілкувалися. Олег розповідав знайомій різне, про своє минуле, крім одного... Тетяна після другого місяця їхніх зустрічей сказала Олегові, що їй здається, що їх знайомство відбулося раніше, що вже десь чула його голос... Олег бліднув. Однак не признавався поки що.
Одного разу Тетяна запитала Олега, чому він до неї приходить кожного вечора. І він не міг їй цього не сказати. Признався, що хоче з нею одружитися через сильне почуття кохання. Мав намір зробити це ще раніше, проте соромився...
Дівчина обурилася почутим. Не повірила звинувативши Олега у брехні. «По-перше, калік не люблять, їх просто жаліють. Довкола багато гарних здорових дівчат... По-друге, якщо хтось і міг би мене полюбити, то я ніколи не зможу. У свої сімнадцять років, в той день, коли я втратила очі, останньою людиною, котру я бачила, був чоловік. Це був звір, чудовисько, і кожен раз поняття «чоловік» у мене асоціюється з тим звіром. Мені здається, вам тільки одне потрібно», - згорьовано відповіла Тетяна. І все немовби щезло.
Бігло життя. Вони ще продовжували час від часу спілкуватися, проте не зачіпаючи тільки двох тем - Бога та одруження. Олег не переставав ніжно її кохати. Дівчина це відчувала, розуміла. Її серце, зранене мукою, ставало м'якшим, теплішим. Якщо Олега іноді не було, вона вичікувала, запитувала за ним...
І вони врешті-решт побралися. Таня теж покохала уважну до неї, її біди, людину. Наречена на весілля була неповторною, лишень чорні окуляри виглядали на обличчі не дуже природно... Не виявилось весілля великим. Без спиртного. Молодий роз'яснював, що й горілка спричинилася до його несвітлого минулого. Тож зараз обходиться без неї. Дехто навіть не завітав через це на гостину - через відсутність оковитої.
Олег любив Тетяну. До церкви ходив сам... Один його колишній знайомий алкоголік повісився... Олег тепер відраджував своїх друзів від «зеленого змія».
Тетяна якось спиталася його, чому він не бере її ніколи зі собою до церкви. Олег перепросив її за це, мовивши, що це була його давня мрія... Отож відтоді їх обох можна було там зустріти.
Невдовзі Тетяна стала мамою. Побачила світ дівчинка. Турботи переплелися з радістю. Але жінка відчувала інтуїтивно, що з ним щось не так. Питала, чи є здоровим, тому що став іншим, їсть погано і т. д. Олег збагнув, що шила в мішку не сховаєш. Треба все подати як є насправді. «Таню, - почулося від нього, - якби ти зустріла того, хто спричинив тобі стільки горя, чи змогла б простити йому?.. Те питання видалось для неї ніби ударом. Вона стривожилася і не дала вчасно відповіді...
Та згодом, передумавши вдосталь, звертаючись у молитві до Господа, наповнила серце з поміччю небесного Батька прощенням і любов'ю. «Я справді не маю на того чоловіка ніякої образи, я його благословляю. Бог відкрив мені, що він був лише знаряддям гріха, його розум був затемнений злобою, образою... Олежику, я знаю напевно, хто був тим чоловіком», - міркувала Тетяна...
Вона взнала нарешті всю правду. Олег у розгубленості сміявся та плакав від радості, обіймав дорогу дружину. Проте тепер він був інший, не з минулого...
Це оповідання може теж послужити повчальним сценарієм для кінофільму, основаному на реальному сюжеті людського життя, не завжди солодкому.
