НАРОДНИЙ ПЕРЕКАЗ ПРО З'ЯВЛЕННЯ ІКОНИ МАТЕРІ БОЖОЇ З ДИТЯТКОМ - ІСУСОМ НА РУКАХ
Було це дуже давно, коли татаро-монгольське іго тяжіло над нашими землями. Хан Батий нападав на Україну. Знищував все, що попадало під руки, ніби зловісна морська хвиля змітала із нашої землі все живе.
Одного страшного року 1240 татаро-монголи напали на місто Київ. Вщент знищили його. Спалили всі церкви і монастирі, а людей вирізали. Тільки одиницям вдалося врятуватися. Ці відважні монахи пробирались темними лісами на нашу Галичину, де княжили сильні і дужі українські князі. Навіть хан з ними укладав перемир'я, бо боявся нападати. Особливо боявся хан князя Данила Галицького.
Один із київських монахів, уродженець Галичини, добрався у наші ліси над рікою Стрипою, а йшов він, мабуть, до Теребовлі. Стомлений дорогою і болем від ран, заночував у лісі. Неспокійний був у нього сон. Снились ті страшні дні монгольської навали, спалені і вирізані люди. Він зривався у сні і кричав: «Матінко Небесна, заступнице, спаси нас!». І почула Матір Божа крик душі монаха. Вона з'явилась до нього, тихенько підійшла, доторкнулась до ран і, покривши йому голову своїм омофором, промовила: «Вставай і подивись навколо себе, я тебе благословляю і місце те, що вибрав ти, на віки віків».
Монах прокинувся. Сходило сонце. Десь жайворонки у небі співали. Сам не повірив очам своїм. Немов в раю опинився. Знеможений від ран, він підвівся і побачив диво-красу.
Ранковий туман бринів над річкою. А посеред долини різнокольоровою веселкою сходив сонячний промінь до невеличкого джерельця. «Що це за диво небесне?» — подумав монах. Підповз до джерельця і побачив чудо, як у пісні. Над долиною підносився образ Матері Божої з Дитятком Ісусом на руках. Він впав на землю і щиро молився, цілуючи землю, і коли зачерпнув руками воду у джерельці, то побачив у воді золотистий образ Матері Божої, а промені від нього розходились по всій долині. Монах вмився водицею, і враз прийшли сили до нього і здоров'я. В молитві він вийняв Ікону з води і поніс до печери, де зробив собі келію і примістив її там. Кожен день молився він і омивався водою з кринички, дякуючи Матері Божій за все. А місце, де зарвав його сон, назвав ЗАРВАНИЦЕЮ.
Почули місцеві жителі про чудесне оздоровлення монаха і почали приходити до кринички і молитись. Монах виносив ікону, ставив біля кринички і відправляв Богослужіння, а потім освячував воду. Люди пили і вмивались водою, доторкались до ікони Божої Матері і в щирій молитві йшли під її покров. Багато їх зцілились, стали здоровими.
Одного страшного року 1240 татаро-монголи напали на місто Київ. Вщент знищили його. Спалили всі церкви і монастирі, а людей вирізали. Тільки одиницям вдалося врятуватися. Ці відважні монахи пробирались темними лісами на нашу Галичину, де княжили сильні і дужі українські князі. Навіть хан з ними укладав перемир'я, бо боявся нападати. Особливо боявся хан князя Данила Галицького.
Один із київських монахів, уродженець Галичини, добрався у наші ліси над рікою Стрипою, а йшов він, мабуть, до Теребовлі. Стомлений дорогою і болем від ран, заночував у лісі. Неспокійний був у нього сон. Снились ті страшні дні монгольської навали, спалені і вирізані люди. Він зривався у сні і кричав: «Матінко Небесна, заступнице, спаси нас!». І почула Матір Божа крик душі монаха. Вона з'явилась до нього, тихенько підійшла, доторкнулась до ран і, покривши йому голову своїм омофором, промовила: «Вставай і подивись навколо себе, я тебе благословляю і місце те, що вибрав ти, на віки віків».
Монах прокинувся. Сходило сонце. Десь жайворонки у небі співали. Сам не повірив очам своїм. Немов в раю опинився. Знеможений від ран, він підвівся і побачив диво-красу.
Ранковий туман бринів над річкою. А посеред долини різнокольоровою веселкою сходив сонячний промінь до невеличкого джерельця. «Що це за диво небесне?» — подумав монах. Підповз до джерельця і побачив чудо, як у пісні. Над долиною підносився образ Матері Божої з Дитятком Ісусом на руках. Він впав на землю і щиро молився, цілуючи землю, і коли зачерпнув руками воду у джерельці, то побачив у воді золотистий образ Матері Божої, а промені від нього розходились по всій долині. Монах вмився водицею, і враз прийшли сили до нього і здоров'я. В молитві він вийняв Ікону з води і поніс до печери, де зробив собі келію і примістив її там. Кожен день молився він і омивався водою з кринички, дякуючи Матері Божій за все. А місце, де зарвав його сон, назвав ЗАРВАНИЦЕЮ.
Почули місцеві жителі про чудесне оздоровлення монаха і почали приходити до кринички і молитись. Монах виносив ікону, ставив біля кринички і відправляв Богослужіння, а потім освячував воду. Люди пили і вмивались водою, доторкались до ікони Божої Матері і в щирій молитві йшли під її покров. Багато їх зцілились, стали здоровими.
ПЕРЕКАЗ ПРО ЧУДЕСНЕ ОБ'ЯВЛЕННЯ ІКОНИ РОЗП'ЯТОГО СПАСИТЕЛЯ
Було це в 1740 році. Жив у нашому селі побожний господар Стефан Рисан. Не раз молився до чудотворної ікони Матері Божої, пив воду із кринички, жив за законами Божими.
Одного теплого літнього вечора поїхав на свою сіножать за сіном. Змучений тяжкою денною працею, задрімав на возі. Від раптової зупинки воза пробудився і побачив диво.
Воли стоять на колінах, а з неба виходила ясність, що падала недалеко від нього на землю. А в світлі її ясніє надприродним блиском ікона Розп'ятого Спасителя. Мерщій Рисан зіскочив з воза на землю і щиро молився до Спасителя, що дав йому таке видіння. Вернувшись додому, зразу ж розповів про це своєму священикові.
На другий день зібрали велику процесію і пішли в поле, на якому сяяла величавим блиском ікона Розп'ятого Спасителя. Першими наблизилось до ікони духовенство. Вони взяли її і урочисто принесли до старої дерев'яної церкви.
Сам митрополит Атаназій Шептицький приїхав у Зарваницю, щоб пересвідчитись про чудесну появу ікони Розп'ятого Спасителя.
Одного теплого літнього вечора поїхав на свою сіножать за сіном. Змучений тяжкою денною працею, задрімав на возі. Від раптової зупинки воза пробудився і побачив диво.
Воли стоять на колінах, а з неба виходила ясність, що падала недалеко від нього на землю. А в світлі її ясніє надприродним блиском ікона Розп'ятого Спасителя. Мерщій Рисан зіскочив з воза на землю і щиро молився до Спасителя, що дав йому таке видіння. Вернувшись додому, зразу ж розповів про це своєму священикові.
На другий день зібрали велику процесію і пішли в поле, на якому сяяла величавим блиском ікона Розп'ятого Спасителя. Першими наблизилось до ікони духовенство. Вони взяли її і урочисто принесли до старої дерев'яної церкви.
Сам митрополит Атаназій Шептицький приїхав у Зарваницю, щоб пересвідчитись про чудесну появу ікони Розп'ятого Спасителя.
ЗЦІЛЕННЯ КНЯЗЯ ТЕРЕБОВЛЯНСЬКОГО
Про це ми чули від старих жителів нашого села, коли були ще малими. У місті Терсбовлі княжили сильні українські князі. Дуже часто вони ходили в ліси на полювання. Цілими днями і ночами ганялись за дичиною.
Якось одного дня була сильна мряка і в погоні за дичиною заблудився князь Василько. Довго шукали його. Через декілька днів знайшли дуже ослабленого. Багато лікарів лікували князя, та нічого не помагало.
Якось до князя зайшов чоловік і розповів, що тут недалеко живе один пустельник і має чудотворний образ. І є там цілюща вода. Туди з цілого світу люди їдуть і стають здоровими.
.князь висилає послів до монаха, щоб привезли його з чудотворним обр зом і водою. Але монах відправив послів назад додому, кажучи: «Хоче оздоровитись, хай іде сам до ікони Матері Божої і попросить благословення». Посли повернулись до князя і розповіли про все йому.
Князь довго вагався, а потім згодився їхати. Підготовили сноповий віз, вистелений сіном, положили князя і повезли у Зарваницю. Коли підвозили князя до кринички, вийшов монах назустріч їм з образом, поблагословив його іконою, освятив воду і дав напитися. Князь Василько почув, що до нього повернулись сили і здоров'я. Підвівся на возі і щиро молився до Пречистої за це чудесне зцілення, дякуючи Богу за його ласку. На знак подяки князь побудував дерев'яну церкву в урочищі «Білий камінь» недалеко від кринички, де з'явилась Мати Божа.
Якось одного дня була сильна мряка і в погоні за дичиною заблудився князь Василько. Довго шукали його. Через декілька днів знайшли дуже ослабленого. Багато лікарів лікували князя, та нічого не помагало.
Якось до князя зайшов чоловік і розповів, що тут недалеко живе один пустельник і має чудотворний образ. І є там цілюща вода. Туди з цілого світу люди їдуть і стають здоровими.
.князь висилає послів до монаха, щоб привезли його з чудотворним обр зом і водою. Але монах відправив послів назад додому, кажучи: «Хоче оздоровитись, хай іде сам до ікони Матері Божої і попросить благословення». Посли повернулись до князя і розповіли про все йому.
Князь довго вагався, а потім згодився їхати. Підготовили сноповий віз, вистелений сіном, положили князя і повезли у Зарваницю. Коли підвозили князя до кринички, вийшов монах назустріч їм з образом, поблагословив його іконою, освятив воду і дав напитися. Князь Василько почув, що до нього повернулись сили і здоров'я. Підвівся на возі і щиро молився до Пречистої за це чудесне зцілення, дякуючи Богу за його ласку. На знак подяки князь побудував дерев'яну церкву в урочищі «Білий камінь» недалеко від кринички, де з'явилась Мати Божа.
Серед гарної подільської природи, у мальовничій місцевості розкинулось село Зарваниця.
Широкими долинами несе свої тихі води ріка Стрипа, що впадає в Дністер. З трьох боків село обступили невисокі гори, вкриті густим лісом. Багато різноманітних дерев, печер і каньйонів утворили своєрідний пейзаж.
Зарваниця знаходиться на віддалі 18 км. від Підгайців, 40 — від Теребовлі, 22 км. — від Бучача. На північний схід від Зарвакиці розташоване село Вишнівчик, а на північний захід — село Котузів, на південний захід — Гниловоди, на південь — Сапова з присілком Полісюки. Археологічні знахідки стверджують, що на місцевості, де зараз розташована Зарваниця, було людське поселення в часи трипільської культури .(за 3000 років перед Христом). Під час розкопок археологом Р. Охоцьким було знайдено домовину з кістяком і кам'яною сокирою, а також домовини мідного періоду і скіфського часу (VII і VI ст. перед Христом).
В історичних записах Зарваниця згадується в 1458 році. За народними переказами, з появою чудотворної ікони Божої Матері село отримало свою сучасну назву з 1240 року. Це були роки татаро-монгольського іга на Україні. У 1240 році татаро-монголи зруйнували Київ. Впала Десятинна Церква і багато монастирів. Рятуючи своє життя, монахи розбіглись. Уцілілі з них пробрались в Галичину під захист місцевих князів, з якими рахувався хан Батий.
Один з київських монахів, уродженець Галичини; простуючи до Теребовлі, знесилений від голоду і ран, заночував у лісі. Монах щиро молився за свій знедолений край, благаючи заступництва Матері Божої. У безконечних молитвах заснув. У сні з'явилась Пречиста Діва Марія, поблагословила його і торкнулася до нього своїм омофором. Монах прокинувся, побачив невидане диво. Ранковий туман, що стелився сріблястою долиною, переливався різнокольоровими барвами ранішнього сонця. А посеред долини надприродний блиск. Перемагаючи біль від ран, він підійшов до кринички, де побачив ікону Матері Божої,' віддзеркалення якої світилось в повітрі над долиною. Монах впав на коліна і щиро молився, омиваючи свої рани. Невдовзі повернулись до нього сили, і на честь цього чуда монах збудував в одній печері келію і примостив туди ікону. А місце, де зарвав його сон, назвав Зарваницею. Люди почули про чудесне зцілення монаха і почали приходити звідусіль з надією на видужання. В щирих молитвах просили заступництва у Матері Божої. Слава про Зарваницю рознеслась по всій Галичині і Поділлі. Навіть є історичні згадки, що князь Теребовлянський Василько, побувавши у Зарваниці, став здоровим після тяжкої недуги. На знак подяки він побудував церкву на місці, яке зараз називають «Білий камінь». За довгі роки тисячі людей побували в цьому святому місці і бачили багато чудес.
З часом село розбудувалось. Часті набіги татар руйнували його, та воно знову відбудовувалось, поверталися люди на свої землі. Першими власниками Зарваниці були Ходоровський, Уминський, Станіслав Вестемп. В актах за 1548 рік згадується дружина Станіслава Вестемпа — Катерина як вдова. В 1590 році брати Яків та Матвій Вестемпи поділились селом. Наступним власником був Еронім Вестемп, що в 1598 році став галицьким мечником.
1606 рік був роком з'єднання Зарваниці. Христофор Куровський подарував свою частину Зарваниці Еронімові Вестемпу, а після його смерті власником села став зять Вестемпа Стефан Овадовський.
В часи турецьких нападів на Україну (1683-1704 рр.) Зарваниця була знищена, церква і монастир спалені. Багатьох селян і монахів вороги повбивали, забрали в полон. Але люди знову повернулись до свого села, відбудували його. Також відбудували церкву і монастир, який називався «кляштором». Кляштор-монастир проіснував аж до першої світової війни.
На місці знищеного кляштора побудовано резиденцію для пароха, а неподалік, на городі, зведено будинок для сестер-василіянок, в якому було відкрито захоронку для дітей. Створювались братства «Марійська дружина», «Старше братство», хор, духова музика. В 1740 році з'явилася чудотворна ікона Розп'ятого Спасителя. Її побачив першим житель села Стефан Рисан. Одного літнього вечора, виїхавши в поле, він помітив промінь з неба, що освітлював образ Розп'ятого Спасителя. Воли, якими їхав селянин, під дією цього світла поклякали на коліна.
Образ Розп'ятого Ісуса забрали і помістили в дерев'яній церкві. Під час пожежі 1754 року церква згоріла, а образ залишився неушкодженим. Як дорогу чудотворну реліквію, його урочисто перенесли до новозбудованої церкви, яку спорудили в 1754 році при допомозі графа Мйончинського, тодішнього власника села.
Церкву будували кам'яну із знищеного турками замку у Полісюках. що за 2 кілометри від Зарваниці. Це був четвертий храм з часу заснування Зарваниці — Церква Пресвятої Тройці. На місці, де стояла дерев'яна церква, що згоріла, о. В. Білинський поставив кам'яний хрест. Цей хрест стоїть донині посеред села.
Згодом власником села стає родина Охоцьких. Виходець з неї Роман Охоцький проводив археологічні розкопки на території села. Деякий час Зарваницсю, як містечком, користувались євреї. Після скасування 1848 року панщини у Галичині селяни отримали землю і почали заводити свої господарства. Деякі з них розживалися і багатіли. Та не всім однаково щастило.
Бідні люди покидали свої землі і їхали в чужі краї на заробітки. Євреї скуповували селянське майно. Так Зарваниця перейшла в їхні руки.
Митрополит граф Андрей Шептицький багато своїх сил і коштів спрямував на те, щоб викупити у євреїв цю святу землю. Зарваниця переходить у володіння Андрея Шептицького. В ці роки австрійський уряд сприяв відбудові Греко-Католиіі.ької Церкви. Він не заперечував українізації церкви і народних шкіл.
За пароха о. Порфирія Мандичевського в 1867 році відбулася коронація чудотворної Ікони Божої Матері і Її перенесення з каплиці до мурованої церкви. Було привезено з Італії волами дерев'яну проповідальницю, яка й досі збереглася. Папа Пій ЇХ надав зарваницькій Іконі відпустового значення. З того часу починаються відпустові дні.
Парох Зарваниці о. Боршкевич на кошти добровільних пожертвувань зарваничан в 1894 році побудував під лісом біля кринички муровану каплицю і величаво її відкрив.
Велику славу Зарваниця здобула за пароха о. Петра Білинського - історика і богослова. Своєю просвітницькою діяльністю він підніс Зарваницю понад усі відпустові місця.
Зарваниця ставала все більш знаною у світі. Кожної неділі й свята у літні місяці тисячі людей йшли сюди. Це були цілі процесії з різних місць Західної України. Найбільше було паломників у травневі дні. Зелені Свята, на свята Івана Хрестителя, Петра і Павла, Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці, Покрови. Починались урочистості з відправи Служби Божої у церкві або каплиці біля церкви, а потім процесією йшли до каплички і кринички. Там відправляли молебні і освячували воду, багато привозили хворих людей. Вони на колінах благали Бога і Пречисту Діву Марію, щоб подали їм зцілення від різних недуг. В історії Зарваниці є тисячі свідчень про чудесні зцілення хворих та інші чуда. Коли в 1772-1773 році морова зараза загрожувала населенню м. Бережан, то люди звернулись до заступництва Пречистої Діви Марії і до Розп'ятого Спаситсля в чудотворній Іконі, до освяченої води із кринички. Епідемія відійшла, і сотні хворих одужали.
Зарваниця знаходиться на віддалі 18 км. від Підгайців, 40 — від Теребовлі, 22 км. — від Бучача. На північний схід від Зарвакиці розташоване село Вишнівчик, а на північний захід — село Котузів, на південний захід — Гниловоди, на південь — Сапова з присілком Полісюки. Археологічні знахідки стверджують, що на місцевості, де зараз розташована Зарваниця, було людське поселення в часи трипільської культури .(за 3000 років перед Христом). Під час розкопок археологом Р. Охоцьким було знайдено домовину з кістяком і кам'яною сокирою, а також домовини мідного періоду і скіфського часу (VII і VI ст. перед Христом).
В історичних записах Зарваниця згадується в 1458 році. За народними переказами, з появою чудотворної ікони Божої Матері село отримало свою сучасну назву з 1240 року. Це були роки татаро-монгольського іга на Україні. У 1240 році татаро-монголи зруйнували Київ. Впала Десятинна Церква і багато монастирів. Рятуючи своє життя, монахи розбіглись. Уцілілі з них пробрались в Галичину під захист місцевих князів, з якими рахувався хан Батий.
Один з київських монахів, уродженець Галичини; простуючи до Теребовлі, знесилений від голоду і ран, заночував у лісі. Монах щиро молився за свій знедолений край, благаючи заступництва Матері Божої. У безконечних молитвах заснув. У сні з'явилась Пречиста Діва Марія, поблагословила його і торкнулася до нього своїм омофором. Монах прокинувся, побачив невидане диво. Ранковий туман, що стелився сріблястою долиною, переливався різнокольоровими барвами ранішнього сонця. А посеред долини надприродний блиск. Перемагаючи біль від ран, він підійшов до кринички, де побачив ікону Матері Божої,' віддзеркалення якої світилось в повітрі над долиною. Монах впав на коліна і щиро молився, омиваючи свої рани. Невдовзі повернулись до нього сили, і на честь цього чуда монах збудував в одній печері келію і примостив туди ікону. А місце, де зарвав його сон, назвав Зарваницею. Люди почули про чудесне зцілення монаха і почали приходити звідусіль з надією на видужання. В щирих молитвах просили заступництва у Матері Божої. Слава про Зарваницю рознеслась по всій Галичині і Поділлі. Навіть є історичні згадки, що князь Теребовлянський Василько, побувавши у Зарваниці, став здоровим після тяжкої недуги. На знак подяки він побудував церкву на місці, яке зараз називають «Білий камінь». За довгі роки тисячі людей побували в цьому святому місці і бачили багато чудес.
З часом село розбудувалось. Часті набіги татар руйнували його, та воно знову відбудовувалось, поверталися люди на свої землі. Першими власниками Зарваниці були Ходоровський, Уминський, Станіслав Вестемп. В актах за 1548 рік згадується дружина Станіслава Вестемпа — Катерина як вдова. В 1590 році брати Яків та Матвій Вестемпи поділились селом. Наступним власником був Еронім Вестемп, що в 1598 році став галицьким мечником.
1606 рік був роком з'єднання Зарваниці. Христофор Куровський подарував свою частину Зарваниці Еронімові Вестемпу, а після його смерті власником села став зять Вестемпа Стефан Овадовський.
В часи турецьких нападів на Україну (1683-1704 рр.) Зарваниця була знищена, церква і монастир спалені. Багатьох селян і монахів вороги повбивали, забрали в полон. Але люди знову повернулись до свого села, відбудували його. Також відбудували церкву і монастир, який називався «кляштором». Кляштор-монастир проіснував аж до першої світової війни.
На місці знищеного кляштора побудовано резиденцію для пароха, а неподалік, на городі, зведено будинок для сестер-василіянок, в якому було відкрито захоронку для дітей. Створювались братства «Марійська дружина», «Старше братство», хор, духова музика. В 1740 році з'явилася чудотворна ікона Розп'ятого Спасителя. Її побачив першим житель села Стефан Рисан. Одного літнього вечора, виїхавши в поле, він помітив промінь з неба, що освітлював образ Розп'ятого Спасителя. Воли, якими їхав селянин, під дією цього світла поклякали на коліна.
Образ Розп'ятого Ісуса забрали і помістили в дерев'яній церкві. Під час пожежі 1754 року церква згоріла, а образ залишився неушкодженим. Як дорогу чудотворну реліквію, його урочисто перенесли до новозбудованої церкви, яку спорудили в 1754 році при допомозі графа Мйончинського, тодішнього власника села.
Церкву будували кам'яну із знищеного турками замку у Полісюках. що за 2 кілометри від Зарваниці. Це був четвертий храм з часу заснування Зарваниці — Церква Пресвятої Тройці. На місці, де стояла дерев'яна церква, що згоріла, о. В. Білинський поставив кам'яний хрест. Цей хрест стоїть донині посеред села.
Згодом власником села стає родина Охоцьких. Виходець з неї Роман Охоцький проводив археологічні розкопки на території села. Деякий час Зарваницсю, як містечком, користувались євреї. Після скасування 1848 року панщини у Галичині селяни отримали землю і почали заводити свої господарства. Деякі з них розживалися і багатіли. Та не всім однаково щастило.
Бідні люди покидали свої землі і їхали в чужі краї на заробітки. Євреї скуповували селянське майно. Так Зарваниця перейшла в їхні руки.
Митрополит граф Андрей Шептицький багато своїх сил і коштів спрямував на те, щоб викупити у євреїв цю святу землю. Зарваниця переходить у володіння Андрея Шептицького. В ці роки австрійський уряд сприяв відбудові Греко-Католиіі.ької Церкви. Він не заперечував українізації церкви і народних шкіл.
За пароха о. Порфирія Мандичевського в 1867 році відбулася коронація чудотворної Ікони Божої Матері і Її перенесення з каплиці до мурованої церкви. Було привезено з Італії волами дерев'яну проповідальницю, яка й досі збереглася. Папа Пій ЇХ надав зарваницькій Іконі відпустового значення. З того часу починаються відпустові дні.
Парох Зарваниці о. Боршкевич на кошти добровільних пожертвувань зарваничан в 1894 році побудував під лісом біля кринички муровану каплицю і величаво її відкрив.
Велику славу Зарваниця здобула за пароха о. Петра Білинського - історика і богослова. Своєю просвітницькою діяльністю він підніс Зарваницю понад усі відпустові місця.
Зарваниця ставала все більш знаною у світі. Кожної неділі й свята у літні місяці тисячі людей йшли сюди. Це були цілі процесії з різних місць Західної України. Найбільше було паломників у травневі дні. Зелені Свята, на свята Івана Хрестителя, Петра і Павла, Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці, Покрови. Починались урочистості з відправи Служби Божої у церкві або каплиці біля церкви, а потім процесією йшли до каплички і кринички. Там відправляли молебні і освячували воду, багато привозили хворих людей. Вони на колінах благали Бога і Пречисту Діву Марію, щоб подали їм зцілення від різних недуг. В історії Зарваниці є тисячі свідчень про чудесні зцілення хворих та інші чуда. Коли в 1772-1773 році морова зараза загрожувала населенню м. Бережан, то люди звернулись до заступництва Пречистої Діви Марії і до Розп'ятого Спаситсля в чудотворній Іконі, до освяченої води із кринички. Епідемія відійшла, і сотні хворих одужали.
Дуже гарно проходили вечірні відправи, які закінчувались походом прочан до каплиці і джерела. Це було якесь казкове видовище, де сотні людей з запаленими свічками і зі словами молитви й піснями йшли через усе село. Потім живий потік людей обступав криничку і каплицю, що притулилась до підніжжя невисоких лісистих гір. Звуки молитов і пісень у ці тихі вечори відгукувались якимось таємничим відлунням у горах, підносились аж до небес. Мерехтіння вогників воскових свічок відпиналось V Стрииі.
У відпустові дні стояли десятки сповідальниць, де кожний прочанин міг через посередництво священика просити Господа про прощення гріхів і спокутування їх. Народні умільці продавали релігійну атрибутику, загальногосподарські вироби. Біля церковної огорожі сиділо багато лірників і кобзарів, що оспівували Бога і благали Його, щоб послав кращу долю для українського народу. Народні поети читали вірші. Майстри народної кухні частували людей смачними стравами. Приходили сотні дідів-жебраків, що сідали вздовж доріг і просили милостиню, яку щедро отримували. Діди розповідали про героїчну історію українського народу. Подекуди стояли намости самодіяльних театрів. Це була народна ідилія, яка сприяла збереженню національної свідомості і духовності народу. Населення Зарваниці радо приймало прочан на ночівлю і щедро пригощало. За це була велика вдячність всім зарваницьким людям і жителям навколишніх сіл. Не було в цей час ворожнечі між віруючими різких релігійних громад і церков. Багато римо-католиків, євреїв, греків брало участь у відпустах. Народ був згуртований і давав відсіч усім політиканам, які хотіли роз'єднати народ і Україну.
Завдяки щедрій допомозі митрополита Андрея Шсптицького в 1922 році побудовано монастир святого Івана Хрестителя чину Студитів. Цей монастир знаходився на узгір'ї на південному заході від села. Ігуменом був Климентій Шептицький, а настоятелем — Никон. Біля монастиря стояла дерев'яна церква, яку в часи відпустів відвідували прочани. Багато зарваничан і віруючих з навколишніх сіл Сапови і Полісюків ходили до церкви цілий рік. Всі монахи були національно свідомі, високоосвічені. В монастирській бібліотеці зберігалось багато книжок релігійного і світського змісту, котрими могли користуватись усі. Все це сприяло піднесенню культурного і духовного життя селян.
Монахи вели взірцеве господарство. Працювали самі і наймали на роботу місцевих жителів за відповідну платню. Бідним людям і калікам жертвували хліб із своєї пекарні. На річці Стрипі працював монастирський млин. Після реконструкції, крім помолу зерна, він давав електричний струм для монастиря і села.
При монастирській церккі заснували хор з сільських хлопців і дівчат, керував ним Максим Кушлик; організували курси для дітей-школярів. Вони вивчали історію і географію України, духовні науки. Хлопців вчили також садівництву, городництву, народному промислу — плетенню з лози. Створили ці курси ієромонах о. Андрій і ієродиякон о. Тсофан. Неодноразово в Зарваницю приїжджав Йосип Сліпий — майбутній кардинал Грско-Католицької церкви.
Багато свят місцеві жителі пов'язували з народними традиціями, обрядами і повір'ями. Після жнив відбувалися фестивалі (фсстини), де проводились різні ігри і забави. Виступали хори і окремі співаки, майстри гумору. Селяни виставляли свої вироби і різну городину, яку виростили за літо. Інженер Л. Кобринський спільно з о. Княгиницьким переобладнали стару корчму під сільський кінотеатр. Жителі села і прочани мали змогу дивитись кінофільми.
Багато праці у розбудову Зарваниці вклав о. Головінський. При підтримці владики Никити Будки він побудував парафіяльний дім, дзвіницю, відновив церкву, впорядкував церковну площу, поставив хрест до ювілею хрещення України та інше. За різними доносами на о. Головінського польська влада під час «пацифікації» жорстоко побила його і дружину Марію, спалила читальню «Просвіти».
Зарваниця дала багато воїнів Української Галицької Армії і легіону Українських Січових Стрільців, воїнів Української Повстанської Армії. Тут жило і живе чимало людей, що залишили записи про село. На цьому його історія не закінчується, а продовжується у літературних творах і спогадах.
Мирон САГАЙДАК
У відпустові дні стояли десятки сповідальниць, де кожний прочанин міг через посередництво священика просити Господа про прощення гріхів і спокутування їх. Народні умільці продавали релігійну атрибутику, загальногосподарські вироби. Біля церковної огорожі сиділо багато лірників і кобзарів, що оспівували Бога і благали Його, щоб послав кращу долю для українського народу. Народні поети читали вірші. Майстри народної кухні частували людей смачними стравами. Приходили сотні дідів-жебраків, що сідали вздовж доріг і просили милостиню, яку щедро отримували. Діди розповідали про героїчну історію українського народу. Подекуди стояли намости самодіяльних театрів. Це була народна ідилія, яка сприяла збереженню національної свідомості і духовності народу. Населення Зарваниці радо приймало прочан на ночівлю і щедро пригощало. За це була велика вдячність всім зарваницьким людям і жителям навколишніх сіл. Не було в цей час ворожнечі між віруючими різких релігійних громад і церков. Багато римо-католиків, євреїв, греків брало участь у відпустах. Народ був згуртований і давав відсіч усім політиканам, які хотіли роз'єднати народ і Україну.
Завдяки щедрій допомозі митрополита Андрея Шсптицького в 1922 році побудовано монастир святого Івана Хрестителя чину Студитів. Цей монастир знаходився на узгір'ї на південному заході від села. Ігуменом був Климентій Шептицький, а настоятелем — Никон. Біля монастиря стояла дерев'яна церква, яку в часи відпустів відвідували прочани. Багато зарваничан і віруючих з навколишніх сіл Сапови і Полісюків ходили до церкви цілий рік. Всі монахи були національно свідомі, високоосвічені. В монастирській бібліотеці зберігалось багато книжок релігійного і світського змісту, котрими могли користуватись усі. Все це сприяло піднесенню культурного і духовного життя селян.
Монахи вели взірцеве господарство. Працювали самі і наймали на роботу місцевих жителів за відповідну платню. Бідним людям і калікам жертвували хліб із своєї пекарні. На річці Стрипі працював монастирський млин. Після реконструкції, крім помолу зерна, він давав електричний струм для монастиря і села.
При монастирській церккі заснували хор з сільських хлопців і дівчат, керував ним Максим Кушлик; організували курси для дітей-школярів. Вони вивчали історію і географію України, духовні науки. Хлопців вчили також садівництву, городництву, народному промислу — плетенню з лози. Створили ці курси ієромонах о. Андрій і ієродиякон о. Тсофан. Неодноразово в Зарваницю приїжджав Йосип Сліпий — майбутній кардинал Грско-Католицької церкви.
Багато свят місцеві жителі пов'язували з народними традиціями, обрядами і повір'ями. Після жнив відбувалися фестивалі (фсстини), де проводились різні ігри і забави. Виступали хори і окремі співаки, майстри гумору. Селяни виставляли свої вироби і різну городину, яку виростили за літо. Інженер Л. Кобринський спільно з о. Княгиницьким переобладнали стару корчму під сільський кінотеатр. Жителі села і прочани мали змогу дивитись кінофільми.
Багато праці у розбудову Зарваниці вклав о. Головінський. При підтримці владики Никити Будки він побудував парафіяльний дім, дзвіницю, відновив церкву, впорядкував церковну площу, поставив хрест до ювілею хрещення України та інше. За різними доносами на о. Головінського польська влада під час «пацифікації» жорстоко побила його і дружину Марію, спалила читальню «Просвіти».
Зарваниця дала багато воїнів Української Галицької Армії і легіону Українських Січових Стрільців, воїнів Української Повстанської Армії. Тут жило і живе чимало людей, що залишили записи про село. На цьому його історія не закінчується, а продовжується у літературних творах і спогадах.
Мирон САГАЙДАК
ЗАРВАНИЦЯ ПІСЛЯ 1946 РОКУ
З хвилею від'їзду всечесного о. пароха Головінського Зарваницю до 1947 року обслуговували отці Студити. Вони правили як у монашій церквці, що у лісі, так і в парохіяльній церкві села.
Після ліквідації монастиря і зруйнування церковці при ньому, а також замкнення сільської церкви, люди сходились на молитву до каплички під лісом.
Тут, з паном регентом Миколою Войтовичем славили Господа й Матір Божу Зарваницьку, беручи участь у Службах Божих, молебнях, акафістах. На відпуст прочани громадно сходились до каплички з різних сторін.
Це лютило районну владу, яка, наскільки могла, перешкоджала людям. Начальство погрожувало штрафами і навіть розправою, аби лишень ті не йшли до каплички.
Але Божий промисел керував інакше. Люди, натхненні Духом Святим, йшли до чудотворного місця щораз більшими громадами. Влада з метою стримати прочан, що йшли на відпуст, забороняла зарваничанам приймати їх на ніч. Проте не помогло й це.
Тоді, 1957 року, голова сільвиконкому відібрав ключа від каплички і передав його уповноваженому з району. Та Бог своїх дітей не залишає у біді: людям у цілюшій криничці з'являється Мати Божа з Дитятком на руках. Цю з'яву бачили майже всі прочани, які прибули до Зарваниці на Успення Богородиці. Звістка про неї блискавично облетіла всю округу. Не обминула вона й районну владу. Невдовзі доступи до каплички й кринички пантрували безбожники. Так тривало три роки. Сатана готував на Зарманицю новий наступ, жорстокий і підступний.
На Зелені свята 1960 року обступили капличку безбожники і там же постановили знищити її.
Сталася трагедія у середу, 13 липня 1960 року. Того дня по районі беззупинно їздила танкетка з військовими. Водночас декілька невідомих осіб оглядали капличку, а потім сіли пиячити, заглушаючи докори совісті. Зарваничани, нічого не підозрюючи, по трудах дня спокійно повкладалися спати. Все довкруг замовкло, затихло, лишень біля каплички — рух напружений, праця диявольська. Слуги антихриста не сплять. Під святиню лягають міни і рівно опівночі страшенний вибух перетворює маленький храм у суцільне румовище. Від сили вибуху вилітають шибки у найближчих хатах, але люди не здогадуються про біду: думають, що це нічні вправи літаків.
На світанку 14 липня зарваничани, що мешкали неподалік каплички, побачили, що її вже нема. Ця страшна звістка блискавично облетіла не тільки Зарваницю й довколишні села та міста. Про неї дізналася вся Україна.
Після ліквідації монастиря і зруйнування церковці при ньому, а також замкнення сільської церкви, люди сходились на молитву до каплички під лісом.
Тут, з паном регентом Миколою Войтовичем славили Господа й Матір Божу Зарваницьку, беручи участь у Службах Божих, молебнях, акафістах. На відпуст прочани громадно сходились до каплички з різних сторін.
Це лютило районну владу, яка, наскільки могла, перешкоджала людям. Начальство погрожувало штрафами і навіть розправою, аби лишень ті не йшли до каплички.
Але Божий промисел керував інакше. Люди, натхненні Духом Святим, йшли до чудотворного місця щораз більшими громадами. Влада з метою стримати прочан, що йшли на відпуст, забороняла зарваничанам приймати їх на ніч. Проте не помогло й це.
Тоді, 1957 року, голова сільвиконкому відібрав ключа від каплички і передав його уповноваженому з району. Та Бог своїх дітей не залишає у біді: людям у цілюшій криничці з'являється Мати Божа з Дитятком на руках. Цю з'яву бачили майже всі прочани, які прибули до Зарваниці на Успення Богородиці. Звістка про неї блискавично облетіла всю округу. Не обминула вона й районну владу. Невдовзі доступи до каплички й кринички пантрували безбожники. Так тривало три роки. Сатана готував на Зарманицю новий наступ, жорстокий і підступний.
На Зелені свята 1960 року обступили капличку безбожники і там же постановили знищити її.
Сталася трагедія у середу, 13 липня 1960 року. Того дня по районі беззупинно їздила танкетка з військовими. Водночас декілька невідомих осіб оглядали капличку, а потім сіли пиячити, заглушаючи докори совісті. Зарваничани, нічого не підозрюючи, по трудах дня спокійно повкладалися спати. Все довкруг замовкло, затихло, лишень біля каплички — рух напружений, праця диявольська. Слуги антихриста не сплять. Під святиню лягають міни і рівно опівночі страшенний вибух перетворює маленький храм у суцільне румовище. Від сили вибуху вилітають шибки у найближчих хатах, але люди не здогадуються про біду: думають, що це нічні вправи літаків.
На світанку 14 липня зарваничани, що мешкали неподалік каплички, побачили, що її вже нема. Ця страшна звістка блискавично облетіла не тільки Зарваницю й довколишні села та міста. Про неї дізналася вся Україна.
Жінки, чоловіки, діти бігли звідусіль до любого місця святого. Перед ними відкривалася сумна-преєумна картина: з ошатної, милої оку каплички залишилася купа каміння. Люди довго не могли вийти з заціпеніння, а, отямившись, плакали — довго і щиро: невимовний біль стискав серце кожного.
Криничка була засипана останками румовиння. Уламки дерева й бляхи з покрівлі зависли на найближчих деревах. Чоловіки негайно почистили джерело, очистили місце, де був Престіл. Помолившись, громада з піснями до Матері Божої на вустах, подалася до сільради. Місцеві урядовці, уздрівши гурт людей, мерщій кинулись тікати: злякалися народного гніву. Далеко не втекли. Мусіли пояснювати скоєне. Відбріхувалися як могли, але не помогло.
Того ж дня громада подалася до сусіднього села Вишнівчика: так проходила районна нарада з участю начальства. «Хіба ми не робимо, як воли, у колгоспі, — бідкалися люди. — Хіба важкою працею не заслужили на молитву?!».
Керівні особи відповідали невпопад, нервово, натякаючи, що капличку знищили зарваницькі бандити. Це було останньою краплею у морі народного обурення. «Якщо так, — заявила громада, — то ми не вийдемо на роботу, не пустимо дітей до клубу і школи. Нам нічого вашого не треба». Тоді голова райвиконкому видушив з себе: «Капличка не була зареєстрована як православна, а тому довелось її знищити...».
Народ завмер від почутого... І тут із надр громади тихо залунало, розростаючись щораз розлогіше і потужніше: «О, спомагай нас, Діво Маріє!..» Матінка Божа і тут не забула про своїх дітей!
...Три дні зарваничани нічого не робили, ходячи зі співом від каплички до села і назад, а потім постановили: шанувати 14 липня як день жалоби. Молодь не ходила до клубу, в кіно. Так тривало півроку...
Після зруйнування каплички любов до цього святого місця наростала серед людей з кожним днем. Уже 17 липня тут зібралося близько семи тисяч осіб, вшановуючи Матір Божу молитвами й піснями. Люди йшли не тільки з навколишніх сіл, а й з усіх закутин Поділля й Галичини: вони засвідчували свою любов до Христа, до рідної Греко-Католицької Церкви, до Небесної Неньки, яка так часто тут з'являлась і сама прославляла чудотворну ікону Зарваницьку.
На руїнах каплички відправлялися Богослужіння, лунали благальні пісні і молитви. Місце, де був Престіл, завжли було замаєне, прикрашене квітами. Люди приносили свічки, запалювали їх, клали до підніжжя святилища букети квітів. Особливо шанувалася криничка з цілющою і запашною водою: вона повсякчас нагадувала прочанам, що Божа правда чиста і вічно жива, як та джерельна вода. Так тривало аж до наших днів...
Криничка була засипана останками румовиння. Уламки дерева й бляхи з покрівлі зависли на найближчих деревах. Чоловіки негайно почистили джерело, очистили місце, де був Престіл. Помолившись, громада з піснями до Матері Божої на вустах, подалася до сільради. Місцеві урядовці, уздрівши гурт людей, мерщій кинулись тікати: злякалися народного гніву. Далеко не втекли. Мусіли пояснювати скоєне. Відбріхувалися як могли, але не помогло.
Того ж дня громада подалася до сусіднього села Вишнівчика: так проходила районна нарада з участю начальства. «Хіба ми не робимо, як воли, у колгоспі, — бідкалися люди. — Хіба важкою працею не заслужили на молитву?!».
Керівні особи відповідали невпопад, нервово, натякаючи, що капличку знищили зарваницькі бандити. Це було останньою краплею у морі народного обурення. «Якщо так, — заявила громада, — то ми не вийдемо на роботу, не пустимо дітей до клубу і школи. Нам нічого вашого не треба». Тоді голова райвиконкому видушив з себе: «Капличка не була зареєстрована як православна, а тому довелось її знищити...».
Народ завмер від почутого... І тут із надр громади тихо залунало, розростаючись щораз розлогіше і потужніше: «О, спомагай нас, Діво Маріє!..» Матінка Божа і тут не забула про своїх дітей!
...Три дні зарваничани нічого не робили, ходячи зі співом від каплички до села і назад, а потім постановили: шанувати 14 липня як день жалоби. Молодь не ходила до клубу, в кіно. Так тривало півроку...
Після зруйнування каплички любов до цього святого місця наростала серед людей з кожним днем. Уже 17 липня тут зібралося близько семи тисяч осіб, вшановуючи Матір Божу молитвами й піснями. Люди йшли не тільки з навколишніх сіл, а й з усіх закутин Поділля й Галичини: вони засвідчували свою любов до Христа, до рідної Греко-Католицької Церкви, до Небесної Неньки, яка так часто тут з'являлась і сама прославляла чудотворну ікону Зарваницьку.
На руїнах каплички відправлялися Богослужіння, лунали благальні пісні і молитви. Місце, де був Престіл, завжли було замаєне, прикрашене квітами. Люди приносили свічки, запалювали їх, клали до підніжжя святилища букети квітів. Особливо шанувалася криничка з цілющою і запашною водою: вона повсякчас нагадувала прочанам, що Божа правда чиста і вічно жива, як та джерельна вода. Так тривало аж до наших днів...
ПОЯВА 28 СЕРПНЯ 1957 РОКУ НА УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ І 30 КВІТНЯ 1962 РОКУ
На Успення Матері Божої того року до Зарваниці зійшлося дуже багато прочан з усіх усюд. Біля каплички зібралося близько 3-4 тисяч осіб. У капличці — ніде яблукові впасти. По відправі утрені починається Служба Божа. Під час літургії голова сільради відбирає від Григорія Гоцекири ключі від каплички. Народ — в заціпенінні. Але плани Божі були інакшими: у тій хвилі, як Матір Божу було замкнуто в мурах, Господь Бог не опускає свій люд, а дає йому нову надію: Матір Божа з'являється в криничці одній жінці з с. Коропець, яка навколішках обходила капличку, дякуючи Матері Божій за чудесне врятування під час повені.
Але на цьому з'ява не припинилася. Люди побачили дивну ясність, немов срібну сітку, а у ній — Матір Божу Зарваницьку з Дитятком Ісусом на руках, коронованих, як на іконі. Багато прочан це тоді оглядало і можуть нині підтвердити побачене чудо під присягою.
Ясність і з'ява, що виникли 28 серпня 1957 року, були весь час: і взимку, і влітку, аж до Успення Богородиці 1958 року. Я сам бачив це чудо багато разів.
Про чудо невдовзі довідався увесь край. Люди йшли до Зарваниці не тільки у неділі й свята, а й у будні, щоб помолитись і випросити ласки у Небесної Неньки. 1 Вона щедро посилала її своїм дітям...
Але на цьому з'ява не припинилася. Люди побачили дивну ясність, немов срібну сітку, а у ній — Матір Божу Зарваницьку з Дитятком Ісусом на руках, коронованих, як на іконі. Багато прочан це тоді оглядало і можуть нині підтвердити побачене чудо під присягою.
Ясність і з'ява, що виникли 28 серпня 1957 року, були весь час: і взимку, і влітку, аж до Успення Богородиці 1958 року. Я сам бачив це чудо багато разів.
Про чудо невдовзі довідався увесь край. Люди йшли до Зарваниці не тільки у неділі й свята, а й у будні, щоб помолитись і випросити ласки у Небесної Неньки. 1 Вона щедро посилала її своїм дітям...
ПОЯВА 30 КВІТНЯ 1962 РОКУ
29 і 30 квітня 1962 року на Великодні Свята як першого, так і другого дня з'їхались безбожники з Золотників та Підгайців, розганяючи людей від руїн каплички. А криничку, ту, що біля руїн, і другу, трохи поодалік, позагортали камінням, дерням, намулом; поливали мазутом.
Другого дня свят близько 16-ї години хлопчики-школярі Зоновій Фірман, Омелян Стецина, Роман Андріїшин, Омелян Кушнір, Іван та Володько Городиські пішли до руїн каплички і почали бавитись там «гаїлки». Один з них,3іновій Фірман, пішов до другої кринички, щоб хоч трішки очистити її від нечистот. Взявши кусень бляхи, він відгорнув дернину і нараз почув голос з води — виразний і дзвінкий: «Очищайте! Очищайте!» Хлопець злякався і чимдуж помчав до друзів, розповідаючи їм про пригоду,
Школярі без вагань гуртом подалися до кринички і знову почули з води виразний, дзвінкий, благально-ніжний голос: «Очищайте! Очищайте!». Нараз над водою з'явилась рука по лікоть: блискуча і ясножовта. Хлопці кинулися чистити криницю і з кожним разом, коли її лоно ставало чистішим, рука опускалась все нижче й нижче, під камінь, що у воді, і там зникла.
Привівши джерело до порядку, учні прикрасили його хвоєю та квітами і пішли далі бавитись до руїн каплички, аж до заходу сонця. Вернувшись домів, вони розповідали людям про надзвичайну пригоду... Розповіді їх були ідентичними, так що сумнівів стосовно того, що вони бачили і чули, не може бути ніяких...
