Звичай молитися на шнурочках із вузлами чи нанизаними намистинами своїми витоками сягає ранніх віків християнства.Такий спосіб виник у середовищі перших монахів – пустельників, які вживали для певної короткої молитви кусок міцної мотузки з вузлами, намистинами чи просто кісточками плодів, відділених одна від одної певним інтервалом. У Сірії християни заклали свої перші монастирі і там почали молитися, нанизуючи сушені зернята ягід на шнурочки. Саме від слова "верв", тобто мотузка, пішла назва вервиці. Традиція переповідає про єгипетського пустельника авву Павла Тевського (+347), який щоденно відмовляв 300 молитов, підтримуючи рахунок за допомогою камінців, зібраних на плащі, відкидаючи їх по одному в кінці кожної молитви.

Розвиток вервиці на Сході – у відомому вигляді кільця – вовняного шнурка з намистинками-кісточками – приписується традицією св. Антонію Великому (251-356), учневі Павла з Теви, засновникові організованого монашества. Вервиця є досі невід’ємною частиною життя монаха як на Сході, так і на Заході. Вона дається разом з усім повним монашим одягом в часі складання обіту, як частина «духовного спорядження» і називається «мечем духовним». Така східна форма вервиці у грецькому світі називається «комболохіон», а в Церквах київської традиції – «вервиця», «чотки», «ліствиця».

Інтенсивне поширення означеного способу молитви в західному християнському світі, на думку деяких дослідників, відбулося після хрестоносних походів. Тоді й перенеслася відповідна практика з Візантії до європейського Заходу. Хоча вид молитви на вервиці існував у деяких монаших спільнотах Заходу і до того. Про це свідчать звичай VIII – IХ ст. молитися 50 «Отче наш» та «Богородице Діво» за хворих. Звідси й тамтешня назва вервиці.

Вживання вервиць на Сході походить від монашого обов’язку безустанної молитви (1Сол.5,17, Лк.1). Оскільки молитва на вервиці не вимагала богослужбових книг і знання грамоти, навіть більше того – за своєю природою дозволяла глибоко медитативно зосереджуватися на словах короткої молитви – стишка з псалма чи Євангелія, то дуже швидко поширилася і стала чи не основним атрибутом благочестя східного монаха. На початку і в кінці кожної молитви монах на кожному вузлику робив «велику метанію», тобто глибокий поклін. Таким чином моління на вервиці було відоме, як метанія, що і досі збереглося в Румунській Церкві, котра називає вервицю «метанією».

Традиція молитви на вервиці на Заході

Вже 400 років у Католицькій Церкві існує традиція вервиці, поширення якої пов’язане з особою св. Домініка. Він у видінні отримав її з рук Пресвятої Богородиці як засіб боротьби із єрессю. Ця традиція підтверджується Римським Часословом та папськими енцикліками. Пресвята Богородиця з’явилася Домінікові після трьох днів посту і молитви та сказала, що не інтелектуальними грома ми, а найперше лагідністю слід боротися з хворобою єресі. У цьому виді боротьби лише за допомогою Ангельського Псалтиря ( «Богородице Діво»), який є наріжним каменем Нового Завіту, можна торкнути зачерствілих нерозкаяних душ. Скріплений цією зявою св. Домінік з вервицею в руках скоро навернув єретиків-альбігойців до Католицької Церкви.

Наступником св. Домініка у справі поширення Богородичної вервиці став домініканський монах Алан де Ля Рош (1428-1475), який після з’яви йому Пресвятої Богородиці, засновує «Братство Псалтиря Преславної Діви Марії». Він уперше поділив 150 молитов «Богородице Діво» на 3 частини, відповідно до пір дня (ранку, полудня, вечора) та періодів життя Ісуса Христа (дитинства, біблійних пророцтв і страстей). Перше офіційне визнання вервиця отримала від Папи Лева Х у 1520 році, а найбільшого поширення серед католиків отримала в ХІІ ст. і стала чи не найпоширенішою приватною молитвою вірних у всьому католицькому світі.

Розвиток молитви на Сході

У кінці ХV ст. у Росії авторитетний, досвідчений монах преподобний Серафим Саровський, поширював практику Богородичного правила. Це практика моління 150 разів Богородице Діво з «Отче наш» після кожного десятка і молитовним роздумом над певним епізодом із життя Пречистої Діви Марії. Таке правило майже нічим не відрізняється від відомої вервиці, знаної в латинському світі як розарій. Преподобний Серафим Саровський, святість якого визнана у Вселенській Церкві, наказував своїм духовним дітям молитися цю вервицю, підкреслюючи її чудодійну силу. Учень преподобного Серафима – старець Зосима-Захарій казав: «Молися Богородице Діво 150 разів, і вона запровадить тебе до спасіння». Також щоденно молився це правило владика Серафим Зведінський, розстріляний комуністами в 30–х роках ХХ ст. Владика писав із заслання: «Звершую далеку і довгу дорогу з пересадками, зі стомливими стоянками. Але весь той шлях… є шляхом чудес від читання 150 «Богородице Діво»! Думаю, що власне задля того Христос і послав мене цим шляхом, щоб наочно показати, наскільки сильною перед Ним є молитва Матері і настільки дієвою є сила з вірою принесеною Їй архангельського привітання». Крім того, владика Серафим уклав схему 15-ти молитовних роздумів під час читання кожного десятка Богородичного Правила. Порядок відповідає літургійній послідовності візантійського обряду.

Папи Римські про св. Вервицю

Важливим чинником Марійської духовності є молитва на Вервиці. Деякі люди вважають молитву на Вервиці монотонною та застарілою, але віруючі сприймають її як одну з найбільш суттєвих та благодатних практик християнської набожності. Мати Божа обіцяє особливі ласки тим, хто молиться на Вервиці.

Папи вшановували молитву на Вервиці. Пій IX так висловлювався про св. Вервицю: "Моїм найбільшим скарбом у Ватикані є Вервиця. Вона – моє Євангеліє." Папа Лев XIII говорив: "Католицький люде, люби Вервицю, католицький люде, молися часто і охоче на Вервиці." Пій X у своєму тестаменті писав: "Поміж усіма молитвами Вервиця є найкращою, вона приносить нам найбільше ласк. Вона є молитвою, яка найбільше зворушує Серце Божої Матері. Хочете миру вдома, моліться на Вервиці у сім'ї... З Вервицею - в Серце Матері! Через Серце Матері - до Серця Спасителя! З Вервицею - до неба!" Папа Пій XI так висловлювався про Вервицю: "Поміж молитвами, якими ми звертаємося до Божої Матері, Вервиця займає особливе місце. Вона є чудесним вінцем, прекрасною молитвою. При тому, Вервиця є дуже простою молитвою."

Пій XII вітає Матір Божу титулом "Цариця Вервиці".

Папа Павло VI в апостольському посланні "Культ Марії" висловлює таку думку про Вервицю: "Вервиця здатна поглиблювати християнське життя та помножувати апостольську ревність."

Заклик Івана Павла ІІ до нового відкриття вервиці

Святіший Отець Іван Павло ІІ 2002 року з нагоди 25-літнього ювілею свого понтифікату написав апостольський лист «Розаріум Діви Марії», який має за ціль по-новому відкрити вервицю для Церкви. Папа, ніби заповнюючи порожнину в порядку таїнств для розважання між дитинством і страстями Христа, рекомендує нові «Світлі Таїнства», які представляють життя Ісуса Христа впродовж виконання Його місії спасіння на землі. Вервиця в баченні святішого Отця постає «спогляданням разом з Марією лиця Христового», «молитвою сім’ї, дорогою зростання у святості, молитвою за мир у світі, яка служить чудовим вступом до Літургії і є правдивим її відгуком». Такий досвід чудової Богородичної моливи як на християнському Заході, так і на Сході, дозволяє побачити у вервиці універсальну молитву для Вселенської Церкви, в ній підсумовується віра і свідомість християн усіх віків. Кожне «Богородице Діво» – це крок, який уводить нас до незглибимого таїнства Воплочення Слова Божого, а через нього – до нового життя. Через Ту, яка стала дверима для входження Бога, ми тепер входимо до світу божественного життя, світу глибочезного миру, любові, радості. Звіряючись Божій Матері у своїх журбах, клопотах і тривогах, вдивляючись своїми духовними очима у Її життя, наслідуючи Її чеснотами, стаємо здатними побачити всю велич свого покликання і віднайти сенс кожного, навіть найсірішого дня нашого життя.