Як ви вважаєте, яка людина щасливіша: та, в якої щира посмішка і ясний погляд, чи та, яка посійно нахмурена і поза власними проблемами нічого і нікого не помічає? Той, хто посміхається, легше йде по життю. Посмішка може створити справжнє диво!
Чи часто ми це робимо? По-доброму, щиро, весело?
Виховання, конкретні ситуації, вдавані й реальні докори інших людей не дають нам на це права: "Недоречно! Неінтелігентно! Не час!". Дивний і водночас якийсь інтригуючий вигляд має людина, яка йде вулицею й чомусь усміхається. А якщо вона ще й пісню співає, то зустрічні від неї просто сахаються. Якщо ж очі усміхненої людини горять любов'ю, і при цьому її поведінка не принижує, не ображає присутніх, ні на кого не "давить", то вона сприймається схвально. І навіть викликає у перехожих усмішку у відповідь.
А на запитання: "Котра година?" чи "Як пройти до універсаму?" - вони готові не тільки коротко відповісти, а й, виразно жестикулюючи, пояснити всі найкоротші шляхи... Приємно, коли незнайомець відповідає нам на все те усмішкою подяки, терпляче вислуховуючи всі наші доброзичливі, хоч і дещо нав'язливі пояснення. Відбувається контакт, короткий, швидкий, зате такий підбадьорливий.
Але якщо вас десь за рогом очікує печально-злостивий тип, який саме сьогодні остаточно розчарувався в людстві, і штовхає вас, окриленого: "Дивися, куди летиш, а то рота роззявив, очі витріщив і нікого навколо не бачиш!" - це може довести до сліз, і ваше "вибачте" виходить кисле, жалюгідне, скривджене... Ви понуро чвалаєте далі, думаючи про невтішне. До першого рогу. Поки вам знову не усміхнуться чиїсь очі, і хтось не поставить вам найбанальніше у світі запитання або не попросить у вас маленької допомоги: підтримати, підняти, закомпостувати, передати, пропустити. Непереможна сила посмішки поверне вас до нормального стану, окрилить новою зустріччю, осипле градом підбадьорливих емоцій.
До кого нам легше звертатися? Звичайно, до того, хто усміхнений. Посмішка - як візитна картка, знак якості в ставленні однієї людини до іншої, індикатор відкритості, готовності до спілкування. Давно помічено, що приємна, добра людина й посміхається відкрито, широко. І ще спостереження: якщо особа вам подобається, то для когось іншого невиразна пересічна її усмішка видасться вам справді чарівною.
Не вміє посміхатися той, хто жив у тужливій, агресивній атмосфері. А чи часто ми відкрито, голосно сміємося? Чому іноді так хочеться сміятися, коли всі сидять у гнітючій тиші і слухають серйозного оратора або коли в тролейбусі, що трясеться, замерзлими пальцями довго не можеш проштовхнути талон у компостер? Це все від напруги, втоми, від стримування природних емоцій, від постійного перебування "в рамках", серед обмежень та заборон. Хтось скаже: "А як же інакше! Існують же правила пристойності". Правильно.
Уявімо собі знайому для всіх ситуацію. Ми дружно переміщаємося на ескалаторі метро під танцювальну мелодію "гопака", що особливо весело звучить у різдвяно-новорічні свята. Бажаючи того чи ні, ми підстрибуємо і пританцьовуємо в такт музиці. Поправляємо свої капелюхи, моргаємо і дихаємо теж у темпі танцю. Ось жінка обережно поглядає усміхненими очима на пасажирів: як, мовляв, вони реагують на таку веселу музику? А от чоловік, розминаючи захололі пальці, весело поглянув на сусідку. Якась дівчина тихенько підспівує, постукуючи пальцями по поручні в ритмі звуків. А взагалі ми всі дуже стримано їдемо вниз і нагору, боячись проявити гарний настрій. Скільки величезної доброї енергії, готової вирватися назовні, зберігається в кожному з нас! Скільки нестримної потенційної сили єднання ховається за, здавалося б, нудними й байдужими обличчями сотень і тисяч людей, що зустрічаються на кожному кроці. Рано думати, що всі ми безнадійно хворі на труднощі життя. Адже ми можемо весело сміятися, добросердно посміхатися один одному. Заходимо, наприклад, у магазин. За прилавком - звичайна жінка. Проте як вона розцвітає, коли до неї звертаються чемно, бачачи в ній не тільки продавця-автомата, а й живу людину! Зовсім здоровим почувається хворий, коли йому усмі-хається турботливе, небайдуже обличчя лікаря. А як добре засинає дитина після маминої усмішки й ласкавого "На добраніч, любий!".
Узагалі, нам чомусь запам'ятовуються усміхнені люди. Навіть коли людина йде з життя, ми пам'ятаємо її усмішку...
Усмішка нікому й ніколи не заважає. Навіть у найтрагічніших ситуаціях вона може означати дружню підтримку, небайдужість до того, кого спіткало горе.
Ви скажете: "Але ж усмішки теж бувають різними". І будете праві. Так, деякі люди мають усмішку-маску майже на всі випадки життя. Про таких кажуть: "У них професійна усмішка". І, певно, вона необхідна при бізнесових переговорах, у діловій обстановці. А чи така вже й однозначна горезвісна "американська посмішка"? Думаю, що, як і всі люди, американці теж усміхаються по-різному. Посмішка типу "с-и-и-р" обслуговує переважно, скажемо так, ритуальні події і поєднує багатьох малознайомих людей.
Усмішка буває соромлива й нахабна. Улеслива (підлеглого) й поблажлива (начальника). Уїдлива - щасливого суперника, іронічна - критика. А ностальгічна, спрямована кудись у минуле, у незбутнє? А ще підступна, єхидна, кокетлива... І, нарешті, особливо вирізняється святкова усмішка, якимось чудесним чином об'єднуючи і просвітлюючи усіх нас, від малого до великого. Від неї всім добре, вона недвозначна, всім зрозуміла. Її дарують і одержують рівною мірою.
Ми зустрічаємо гостей і самі приходимо в чужий дім, щасливо усміхаючись. Що в ній, в цій усмішці? Захват, радість, щастя? І це, й багато чого іншого. Вона - мов такий собі "чеширський кіт". Вона приходить у кожен будинок... Вона була, є і залишатиметься найкращим подарунком собі й іншому.
