Вирішили спробувати - ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ - Цікаві статті - Світогляд християнина
 
П`ятниця
09.12.2016
23:08
Вітаю Вас Гість
RSS
 
Християнський Світогляд
Головна Реєстрація Вхід
Цікаві статті »
Меню сайту

категорії
ПРО ЖИТТЯ
ПОЕЗІЯ
ЖИТТЯ СВЯТИХ
ПРО СІМ"Ю І ШЛЮБ
ЗАБОБОНИ, ЧАКЛУНСТВО, МАГІЮ
ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ
про піст
Пастирські звернення, послання, листи

Форма входу

Пошук

Погода в Україні

Поділись з друзями

кнопочка

Головна » Статті » ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ

Вирішили спробувати

Своїх батьків я чомусь не злюбила змалечку. Часом на увесь день залишали мене в бабусі, і я радо погоджувалася, не плакала, не вередувала, як инші діти. Не відчувала до батьків жодної прив'язаности. Пригадую, як вжахнулася моя бабуся, коли під час кількатижневої відсутности батьків, я спокійнісіньким голосом запитала: 

- Чи тато з мамою померли? 

Було це холодне, нахабне, навіть цинічне запитання - як оцінюю це зараз. 

Не можу навіть пояснити, чому так поводилася, адже дуже потребувала почуття. Можливо, батьки не зуміли обдарувати мене належним чином своєю любов'ю, принаймні дуже вже скупими були її зовнішні вияви. Самі того не відаючи, спричинилися до моєї внутрішньої ізоляції. 

Молоді роки я згадую як час безконечних образ. Виникали гострі проблеми, типові для мого віку, які змінювалися періодами депресії, але вирішити їх мені ніхто не допомагав. Чула лише постійні заборони, обмеження моєї свободи буквально у всьому. Перебувала під тиском чужої ментальности і моральних правил, що накидалися зверху, яких не розуміла, а тому не могла внутрішньо з ними погодитися й прийняти. Перебування вдома асоціювалося у мене із хресною дорогою, нічого - окрім прикрощів і суму. Моє рідне місто Таранто, динамічне і живе, видавалося мені провінційним і задушливим. 

Отож, я вважала себе покривдженою стороною, страждала і водночас нагромаджувала у собі бунт супроти усіх і усього. Якось батько, повернувшись додому, повідомив, що переїжджаємо у Рим. Мали там замешкати усією родиною. Ця новина піднесла мене на дусі і на якийсь час розвіяла мій сум. Почала мріяти й вибудовувати плани. Це була реальна можливість, аби перегорнути стару сторінку життя. А цього мені найбільше хотілося! 

У Римі я продовжила навчання. Вступила до педагогічного ліцею, який знаходився у самому центрі древнього міста. Місцеве середовище дуже відрізнялося від моєї колишньої школи. Мої нові подруги - "феміністки", з ними я гаряче дискутувала і прагнула наслідувати. Так само й хлопці, з якими щоранку зустрічалася у вестибюлі ліцею і щиро подовгу розмовляла, були категоричні у своїх політичних поглядах - екстремісти. 

Одначе, я не належу до типу людей, яких легко "опрацювати", не схильна підпорядковуватися чи приймати сторону більшости лише тому, що вона "більшість". Уважно вивчаю кожен новий для мене погляд, кожну думку, довго усе це перетравлюю у собі. Коли того всього назбирується надто багато, коли треба пережити одразу кілька ґвалтовних змін, а то й революцій у власній свідомості - емоції частенько беруть гору, нерідко бунтуюся, переживаю внутрішні кризи. Мої подруги, можливо й зрозуміли, який неспокій часом відчуваю, яку внутрішню боротьбу веду зі собою, і яка врешті знаходить вихід у нових політичних переконаннях, отож обрали мене представницею від класу. Так раптово й несподівано для себе я опинилася у вирі зустрічей і зібрань, у центрі запальних дискусій. 

Відчувала у собі дивну агресивність. Сторонилася усіх, які думають не так, як я. Коли починалися словесні баталії, одразу кидалася в атаку. Опісля ж, виходячи з ліцею, чи уже в автобусі, коли залишалася наодинці, часом охоплювало мене відчуття, що усе ламається, бо теорії мої мають надто багато слабких пунктів, багато нерозв'язаних проблем, які, мов після невдалої хірургічної операції, пульсують у нутрощах і викликають біль. 

Удома ситуація теж значно погіршилася. Із сім'єю я тепер уже відкрито вийшла на стежку війни. Батьки не акцептували мого нового життя, ні друзів, ані моїх поглядів. Вважала тоді: "Хотіли б ізолювати мене від світу, зачинити у хаті. Не мають до мене ані крихти довіри". Сварки були у нас на порядку денному, й ставали щораз гучнішими. Після лекцій я залишалася самотньою, так і не зуміла з ніким по-справжньому потоваришувати. Але це не поліпшувало стосунків з родиною, навпаки - ще більше погіршувало. Усі дні я проводила у своїй кімнаті, зачинена на ключ, достоту як у середньовічній вежі, оточена ворогами. Відчувала, як ламаються мої ідеали: думала лише про себе. Инші люди мене ніскілечки не цікавили. У відчаї шукала щастя і власної реалізації. 

З листопада я почала відвідувати університет, водночас не полишала мене нав'язлива думка - якнайшвидше знайти роботу і винайняти окрему кімнатку. Не сила булла довше перебувати в родинному домі. 

Якось декілька тижнів я готувалася до екзамену з французької мови разом із Летицією - дівчиною, з якою познайомилася на лекціях в університеті. Добре нам було разом вчитися, але не думала, щоб могли коли-небудь заприятелювати. Надто ми різні. Навіть дискутує у незвичний для мене спосіб - завжди погідна, спокійна, уміє уважно й до кінця вислухати співрозмовника. Хоча стосовно багатьох речей займає іншу, аніж я, позицію, жодного разу не спробувала накинути свою думку, натомість, завжди готова допомогти...

Так було й того разу. Можливо, вона хотіла готуватися до екзамену, але я розпочала дискусію про штучне переривання вагітности, бо хотіла довідатися, що вона про це думає. Летиція висловила декілька простих думок, намагаючись пояснити, що людський зародок народжується з любови і так само, як і кожна доросла людська істота, має право на життя. Потім мусила витримати двогодинну атаку з мого боку, вислухати нищівну критику своїх поглядів. 

У дискусіях із Летицією я завжди була горою. Відчувала свою перевагу і таким чином скидала частину внутрішньої напруги, але після її відходу почувалася не надто комфортно. Ставало прикро, що у вир дискусій затягнула власне її, завжди таку терпеливу, готову розвіяти напружену атмосферу якоюсь жартівливою реплікою і повернутись до навчання. 

Наше спілкування продовжувалося і після здачі екзамену, знову разом готувалися до инших іспитів. Спільно пережиті труднощі, втома, нервові потрясіння щораз більше нас зближували. Летиція й надалі терпляче витримувала мої атаки на власні позиції, дозволяючи мені виговоритися, і власне це не давало мені спокою. Чому так чинить? Звідкіля ця постійна готовність прийти на допомогу? 

Одного дня я відверто запитала про це у неї, бо хотіла дещо більше дізнатися про її життя. Отож розповіла мені про своє спокійне дитинство, опісля про важку зустріч із реаліями життя, про егоїзм деяких своїх друзів, про неприязнь, про те, як відвернулася від усіх, як важко переживала свою самотність. 

- Усе могло б на цьому і закінчитись, і я навіки залишилась би самотньою дивачкою, від якої усі відвертаються, яка не мила ні собі, ні иншим. Але раптом, немов за помахом палички чарівника, усе змінилося - запізнала нових друзів, які допомогли мені набути досвіду християнського життя. По-справжньому втягнулася у нього, навіть не зумію пояснити на словах, як це сталося. Вирішила йти дорогою, якою прямували вони. 1 це змінило все моє життя. Наповнило його новим змістом. З того часу почала приймати його як дар. Усе йшло до того, аби жити згідно з Євангелієм. 

Говорила про це пристрасно, переконливо, ще ніколи не бачила її такою. У її словах відчувалася щирість. А я - дивна річ - не мала охоти навіть вставити своєї звичної уїдливої репліки, не хотілося затьмарювати погідну атмосферу розповіді. Усе, про що розповіла, зворушило, ба навіть, приголомшило мене. 

Повернулися до навчання, але перед тим, як попрощатися, Летиція вийняла з торбинки картку: 

- Це уривок з Євангелія. Коментар допоможе впровадити її у життя. Спробуй прочитати. 

На порозі вклала мені картку у руки з довірою, якби давала щось дуже й дуже цінне. Коли я залишилася наодинці, перечитала написане: "Любіть ворогів ваших". Моїми найпершими ворогами стали найрідніші - батько, мати, часом брат. Це щоденний мій біль, моє найуразливіше місце. І це невблаганний факт. І що ж, маю їх полюбити? Але навіщо? Не вірю в Бога, не вірю, що це Його слова. Не заперечую, є в них певний чар. Якби людина змогла ґвалтовно і рішуче змінити спосіб свого мислення, можливо, щось почало б відбуватися... Може, власне так було з Летицією. Ця думка переслідує, не дає мені спокою навіть увечері, вкладаюся до ліжка, але не можу заснути. 

Наступного дня я прокинулася задовго перед тим, як повинен був задзеленчати будильник, із готовою постановою - ці слова мають увійти у моє життя. Кидаю виклик власній недолі, постійному відчуттю невдоволення. Мушу спробувати! 

Багато місяців не розмовляла з мамою. Віднаходжу її у кухні, сідаю, аби спільно випити каву. Повинна щось сказати, але язик ніби паралізований. Врешті видушую із себе: 

- Добре спала? 

Всього лише два слова, одначе цілий ранок і потім, під час лекцій, почуваюся краще, мені якби полегшало, відлягло від серця. А може, так лише здається, - не знаю. 

Пополудні до мене у кімнату зайшов брат. Хотів позичити светра. Як звичайно, цей хлопчину завжди чогось вимагає. Уже готова була зірватись і різко відповісти, але картка усе ще лежить на письмовому столі, мій погляд затримується на ній. 

- Відкрий шафу, - сказала йому. - Вибери той, який подобається. 

Він відійшов із светром, і я зовсім не почуваюся використаною, тим паче, що виходячи несподівано для мене мовив: 

- Дякую! 

Два факти, що самі по собі нічого не означають, але я сама почуваюся трохи иншою. Прагну так чинити і упродовж наступних днів посеред непевностей і раптових рішень. 

Одного вечора я дочекалася на батька, хотіла з ним порозмовляти. Шалено б'ється серце. Контакти з ним завжди були найважчими, а і взагалі стали цілком чужими. Одначе після вечері, змобілізувавши усю свою волю, заходжу до його майстерні і віднаходжу у собі сили, аби задати кілька найпростіших запитань про здоров'я, про працю... Батько від несподіванки розгублюється, знічується, не знає, що й відповісти. Наприкінці усе ж побажав мені доброї ночі. 

Щовечора роблю аналіз своїх учинків: це слова, якими перекинулась зі своїми близькими, малі жести готовності налагодження стосунків. Жертвую своїм обідом у їдальні, аби прийти додому. Це важко пояснити, але щось у мені змінюється. Упродовж місяця при зустрічах із Летицією розповідаю їй про все: про перші свої кроки і їх наслідки. 

- Одначе знай, що в Бога не вірю, - додаю тихенько. 

Не виглядає, аби була тим надто стурбована. Лише заохочує мене до подальшої праці. З часом у родині починають відбуватися зміни: мій брат Мауро, хоча й на думці не мала його просити, приходить і пропонує мені при бажанні носити його светри. Потім сідає на фотелі і говорить: 

- Слухай, сестро, маю проблему. 

І чи не уперше у житті починає зі мною ділитися. Теж переживає кризу, і у ньому зріє бунт супроти батьків. Хоче покинути домівку, бо заприязнився з однією дівчиною. 

Як ніколи раніше, довго розмовляємо. І я, котра роками "ненавиділа" батьків, намагаюся показати їх із позитивного боку. Прошу, аби не робив поспішних вчинків. Усе, що він драматизує, намагаюся показати в иншому, лагіднішому освітленні. Наприкінці дякує мені, почувається не таким пригніченим, піднісся на дусі. Потім іще розмовляю з мамою, намовляю її побалакати з братом, зробити кроки до наближення. 

Виходжу з дому, аби піти до Летиції і готуватися до екзаменів. Уперше почуваюся щасливою, чого раніше ніколи не траплялося. Й це не випадкова хвиля захоплення, моя радість щораз сильніша і впевненіша. Ще не здатна до кінця зрозуміти її причини. Любов, якою починаю обдаровувати инших, не може лише мені належати, чи від мене походити, це не я її створюю, не я змінюю стосунки. Можливо... ця радість і є Богом, який починає входити у моє життя, власне у тому моєму неусвідомленому бажанні любити. Можливо, Він і є тією любов'ю. 

Віра, що пускає у мені перші пагони, підштовхує мене до поглиблення пригоди (не знаходжу инших слів, аби окреслити цей стан), що її зараз переживаю. Упродовж наступних місяців уважно читаю й пізнаю Євангеліє. Роблю спроби впроваджувати його у щоденне життя, иноді зазнаю поразок, охоплюють сумніви, але починаю все наново. Життя - це не лише духовні здобутки, але й помилки, сумніви. В Ісусі і в Його словах поволі відкриваю втілену любов, яку, як Божа істота, відчула того пам'ятного дня. Віднаходжу Бога, який став людиною з лю-бови. Це дуже мені допомагає, моє заангажування у справи инших людей стає відважнішим і починає давати наслідки. Так само в університеті- у стосунку до знайомих чи друзів починаю поводитися инакше. Допомагаю тим, хто тієї допомоги потребує, вислуховую їхні проблеми. Намагаюся, передовсім, приязно ставитися до кожного, не звертаючи увагу, відчуває він до мене симпатію чи взагалі антипатію. 

Одного вечора, телефонуючи до Гелени - дівчини, з якою познайомилася недавно, упіймала себе на тому, що про свій новий досвід християнського життя розповідаю їй з таким самим запалом, із яким Летиція місяць тому розмовляла зі мною. Мій батько, почувши фрагмент нашої розмови і по-своєму її проінтерпретувавши, страшенно роздратований чекав на мене у їдальні. Коли заходжу, вибухає гнівом, обсипає образливими словами і врешті б'є по обличчі. 

Абсолютно розбита зачиняюсь у кімнаті. Не можу зрозуміти, що ж сталося? Намагаюсь заспокоїтися, і саме у цю хвилину повертаються мої гіркі спогади, мої колишні проекти: утекти з дому, винайняти кімнату. Але зараз вони видаються мені далекими й непотрібними. Вибачу йому... завтра ж знову з ним поговорю.

Западає ніч. Хтось стукає до моєї кімнати. Батько. 

- Не міг заснути - виправдовується, потім сердечно мене цілує. - Вибач мені. Коли сьогодні увечері почув твою телефонну розмову, то сприйняв усе навпаки, а твою фразу "хочу усіх любити", витлумачив у найганебніший спосіб. Лише зараз почало до мене доходити, що хотіла цим сказати щось дуже важливе. Поясни мені, прошу... 

Намагаюсь йому пояснити, але більшою мірою звіряюся з багатьох аспектів свого нинішнього життя. Уперше бачу сльози на очах у батька... Опісля й він звіряється мені - розповідає про себе, відкриває невідомі мені раніше деталі, труднощі, що їх зазнав, живучи з мамою. Розстаємось далеко за північ, пов'язані вузами нових, незнаних нам раніше стосунків. Як багато ще належить нам зробити на цьому шляху...



Джерело: http://www.truechristianity.info/ua/books/real_stories_03_03.php
Категорія: ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ | Додав: галчонок (06.08.2010)
Переглядів: 605 | Теги: ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ, мама | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
ДивенСвіт

Лічильник

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Copyright hrystyjany © 2016