Одного вечора вибило світло по всій вулиці. Настала темнота. Я вирішив сидіти у темній кімнаті. Подивився довкола, була лише темнота. Спочатку незручно. Згодом почав звикати. Знову через якусь мить вже починали виднітись речі кімнати, а радше обриси речей. Я почав розглядати свою кімнату. І тут немов уперше побачив її. У темноті ті самі речі виглядали по-іншому. Дивно. Ті самі речі, але водночас інші.
«Від світла залежить багато» – прошепотів я зітхаючи.
У цю хвилю надійшла дружина і запалила свічку, яка стояла біля ікони. Полум’я було маленьке, але його було достатньо, щоб освітити кімнату.
Мій погляд тепер зупинився на іконі. Світло від полум’я ласкаво гладило Лик Богородиці із дитятком. Я почав милуватися побаченим і потім молитися. Скільки це тривало не пам’ятаю. Часу тоді не було відчутно.
Свічка поволі згорала. І я знову звернув увагу на неї. Дивно: спочатку вона була центром уваги, а потім десь забулась, хоча далі сумлінно виконувала своє нелегке завдання: згоряти.
Я став перед вибором: загасити її і продовжити їй існування, чи залишити згоряти, щоб продовжити зустріч із Богом у молитві?....
Коли би запитали свічку про це, то вона би відповіла: свічка тому називається свічкою, бо дає світло, хоч і ціною згоряння.
Наше життя нагадує згорання свічки. Живемо тоді, коли горимо для інших. Живемо, коли є потрібними для інших. Живемо, коли віддаємо все, що маємо для інших.
Знаючи, що спочатку нас пошанують, потім – забудуть і звикнуть, скажуть: "так має бути”. Коли нас не стане, тоді знову зауважать і може пошкодують.
Дивно, але у багатьох випадках стається так, що, хто отримує світло, потім запалюється сам і починає горіти для інших.
