Автокатастрофа повернула віру в Бога - 23 Січня 2011 - Блог - Світогляд християнина
 
Неділя
04.12.2016
12:14
Вітаю Вас Гість
RSS
 
Християнський Світогляд
Головна Реєстрація Вхід
Блог »
Меню сайту

категорії
духовність
для відпочинку душі

Форма входу

Пошук

Погода в Україні

Поділись з друзями

кнопочка

Головна » 2011 » Січень » 23 » Автокатастрофа повернула віру в Бога
00:04
Автокатастрофа повернула віру в Бога
0329

Відкривши очі, я побачила високу білосніжну стелю. Висока біла стеля ніби заполонила собою все навкруги. Суцільна біла стеля…

Не було болю. Не було страху. Не було жодних думок. У голові – суцільна порожнеча. Не було ніяких відчуттів. Нічого. Майже нічого. Крім неймовірно сильного, нестримного відчуття, що розпирало груди. Такого відчуття у мене не було жодного разу за 35 років.

- Я буду жити? Я буду жити! – ці три слова у запитально-стверджувальній формі я промовляла впродовж трьох останніх годин. Найважчих годин, коли лікарі боролись за моє життя.

Тепер я знала, що буду жити. Я відчула в собі віру в Господа. Це було вперше в житті. Раніше я говорила, що вірю в Бога. Час від часу ходила до церкви. Молилася щодня. Вчила доньку жити Божими заповідями. Пояснювала чоловікові, чому необхідно повінчатись. Але тільки тепер відчула в собі справжню віру. Це не слова, не відчуття, які притаманні людям. Це щось неймовірне, що не підлягає жодному опису.

«Що далі? Як жити? Що робити?», – іскрою в голові промайнули перші думки. Я спробувала поворушити тулубом. Відчуваю. Все відчуваю. Легенько підняла ліву ногу, потім праву. Хребет не ушкоджений. Слава Тобі, Господи, слава! Я не буду лежачою. Не буду ні для кого тягарем.

А руки? Я подивилася на свою лівицю. Вся забинтована, вона просто лежала поруч і не ворушилась. Я спробувала її підняти. Та рука рухалась лише в плечі. А права? Що з нею? Працює: я легенько підняла правицю і піднесла до обличчя. Я її відчуваю. Але… Середній та безіменний пальці мертво висіли. Бинти на кисті руки наскрізь просочились чорною кров’ю.

Байдуже. Усе добре. Руки я розроблю. Я знала, що тепер зможу все. Я не сама. Господь завжди поруч. Він любить мене. У цю мить все життя промайнуло у мене перед очима. Я відчула і зрозуміла, що воно завжди було в руках Божих. Я сім разів була під скальпелем. Майже не залишилось частини тіла, яку б мені не оперували. Двічі чекала на вирок онкологів. Але Господь тримав мене у своїх руках. І цього разу теж. Просто я дуже невгамовна, вередлива, непосидюча і ризикова людина. Я вивернулась з рук Господа, але Він підхопив мене, втримав, не дав впасти. Не дав умерти.

Спасибі Тобі, Господоньку! Подумки я промовила слова, які промовляла щовечора перед сном: «Господи, прости мені всі мої гріхи, відомі й невідомі. Прости мене, грішну. І дай мені сили витримати всі випробування, посланні Тобою. Благаю Тебе, Господи, караючи, не умертвляй мене. Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, Амінь».

Бог ніколи не дає людині більше, ніж вона може витримати. Три місяці на лікарняному ліжку мені здавались пеклом. Після двох днів перебування в реанімації Каланчацької районної лікарні (Херсонська область), мене перевезли в лікарню швидкої допомоги міста Миколаєва. Там я пробула місяць. Мені склали поламану лівицю, поставили пластину. Побрили налисо: права частина голови була скальпована, шкіру зшивали, як могли. Праву руку, на якій були порвані сухожилки, загіпсували до операції, яку робили вже в іншій лікарні – обласній, того ж таки Миколаєва.

На все життя у моєму серці залишаться спогади про нейрохірурга Євгенія Петровича Троцюка, який мені сказав, що лікаря пацієнту посилає Господь. Операція і її наслідки – це випробування як для пацієнта, так і для лікаря. Потрібно завжди вірити в Господа і все буде добре. Чесно кажучи, я не боюсь операцій, я йду на них, як у магазин по хліб. Це життєво необхідно. Ось зараз по моїй руці проходить скальпель. Я завжди під час операції відчуваю, коли лезо скальпеля входить в мене, це ніби ніж у масло.

- Ви вже ріжете, - спокійно говорю Євгенію Петровичу.

- Не ріжу, - холодно з образою кинув він мені.

- Ой, вибачте, оперуєте, - ніяковію я. – А можна трохи додати наркозу, щоб я не відчувала нічого.

- Ні, мені потрібно з тобою розмовляти, щоб ти казала, що відчуваєш, - спокійно говорить хірург, – Якщо буде виходити наркоз з руки, тоді скажеш, додамо.

В операційній тиха музика. Я дивлюсь на лікаря. З-за ширми, яка закриває мою руку, видно тільки його очі. Скло окулярів пронизує напружений пильний погляд. Краплинки поту виступили на лобі. Медсестра серветкою обережно витирає лікареві чоло.

- Хто ж тебе так зашив? Як мішок з цукром. Та хіба сухожилки можна шити нитками, якими зашивають вітрила, - невдоволено промовляє хірург. – О, то тут ще й гербарій. Це тобі так рану обробляли? Добре, що зараження крові не почалося.

А таки добре, - думаю я. Коли автомобіль, в якому я їхала, почав перевертатись, я до пояса вилетіла через люк (не була пристебнута ременем безпеки), так і чесала головою та обома руками по асфальту та узбіччю. Автомобіль зробив два повних перевороти і, якби не молоденьке деревце, яке його зупинило, впав би згори.

Можна лише уявити, скільки різного бруду позалазило в руки та голову, на яких шматками була зірвана шкіра. Насіння трави, якісь колючки, трісочки лізли через шви на голові більше року. У відділенні нейрохірургії Вінницької обласної лікарні ім. Ющенка, де я пробула місяць після Миколаївських лікарень, мене готували до повторної операції на голові. Слава, Богу, дорожнє сміття вилізло через шви.

- Поворуши великим пальцем, - попросив Євгеній Петрович, - так, а тепер вказівним, середнім, безіменним, мізинцем.

- Не можу мізинцем, - здивувалась я. Середнім та безіменним можу, а мізинцем - ні.

І знову лезо скальпеля. А потім відчуття, ніби хтось настроює рояль: відкрив кришку та пінцетом смикає за струни, які приєднані до клавіш. А клавіші, точніше, пальці, самі починають ворушитись.

- Тепер ще раз воруши мізинцем, о, тепер добре, - спокійно говорить лікар і розповідає анекдот про пацієнта, якому хірург каже, що після операції він буде грати на скрипці, хоча той на ній ніколи не грав.

- Наркоз виходить, ви зараз мені накладаєте шви, я відчуваю, як проколюєте шкіру, - замружуючи очі, промовила я.

- Добре. Два кубики додай, - звернувся хірург до медсестри.

Я вийшла з операційної безрука: права рука у фіксуючій пов’язці (рік на ній була титанова пластина), а ліва, на якій щойно зшили сухожилки, – в гіпсі. Але це дрібниці у порівнянні зі сном, точніше, – з безсонням. Я місяць не спала. Якби мені хто сказав, що людина може місяць без сну – не повірила б. Весь той біль, який я пережила – ніщо в порівнянні з бажанням заснути і не могти цього зробити. Снодійне не допомагало. А ще мене доймав постійним шум у голові. Я дратувалась, нервувала, плакала… А з часом звикла. Тепер жартую, що зі мною назавжди залишився шум моря.

Євгеній Петрович мені прописав цілий ряд вправ і процедур. Сказав, що якщо все виконуватиму, через чотири місяці розроблю руку. Помилився. Я її розробили через чотири тижні. День і ніч працювала. Головне - не боятись болю і пам’ятати, що Бог ніколи не дає людині більше, ніж вона може витримати.

Можна багато ще розповідати про страждання, але вони призначені лише для мене. Зализані рани дають про себе знати. Я живу з постійним болем, інколи він сильніший, інколи - слабший. Я звикла. Це не важко і не страшно. Це не заважає мені повноцінно жити і працювати.

Перебуваючи на лікарняному, я пішла на роботу. Точніше, я знайшла нову роботу, оскільки з попередньої мене звільнили. Просто викинули, як відпрацьований матеріал. До речі, в аварію я потрапила під час робочого відрядження. Але все в руках Господа. Віра в Бога послала мені людей, які повірили в мене. Я знову пройшла нелегке випробування: перших два місяці я боялась знепритомніти на роботі. У мене постійно крутилась голова, мною хитало, але не могла не виправдати довіри людей. Вони повірили, і я маю цю довіру виправдати.

Зараз, коли після аварії минуло два з половиною роки, я можу спокійно пригадувати все, через що пройшла, і пояснювати іншим, що все наше життя – це випробовування нас на міцність, на те, наскільки сильна наша віра в Господа. Це шлях до Творця. Шлях до вічного життя.

Я не знаю, змогла я пройти це випробування чи ні. Так само, як не знаю, які ще на мене чекають випробування, але з упевненістю можу сказати, що Господь наставляє мене на путь істинний, і моє життя в Його руках.

Р.S. За хвилину до того, як сталася аварія, по радіо звучала пісня у виконанні гурту ТНМК під назвою «Мушу йти». Я чула її вперше, але звідкись знала всі слова. Я відчула: щось має статись, і закрила очі. «Ледве чутно, тихо, десь там. Шлють вітри і хвилі привіт містам. Там у морі гори, по них – мости. Мене чекають – я мушу йти».

http://www.credo-ua.org/2011/01/38829
Категорія: для відпочинку душі | Переглядів: 212 | Додав: галчонок | Теги: бог, ЖИТТЯ, ВІРА, авто, катастрофа | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
ДивенСвіт

Лічильник

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Copyright hrystyjany © 2016